Буковинська Полонія

Посміхаються сумним людям

ПОБАЧЕНЕ В ДОРОЗІ

ПОДОРОЖУЮЧИ ПЕРЕД Великоднем до Польщі, довелось затриматися перед кордоном у Шегіні. То не дивно, бо потік вимушених переселенців з України не зменшується. Боляче дивитись, як мами з дітьми – одне за ручку, інше – у візочку – з невеликою валізою чи наплічником прямують на піший перехід, аби дістатися спокійного берега життя. Картина неймовірна: серед, здавалось би, безперервного неконтрольованого руху існують острівки доброзичливості й співчуття. Вздовж дороги, де стоять у черзі автомобілі й автобуси, розмістилися десятки яток, де вимушеним мандрівникам пропонують не лише чай, каву чи капучіно з тістечками та круасанами, а й серйознішу поживу – різноманітні супи і голубці, гуляш, бігус, варенники, не кажучи вже про різноманітні бутерброди і сендвічі. І пропонують їх не лише місцеві українці й поляки, а й волонтери з Німеччини, Швеції, Британії, Франції, навіть з Індії. Молоді хлопці й дівчата ходять поміж машинами, заходять в автобуси, роздають воду і соки. В окремих наметах мамам пропонують для малюків памперси, вологі серветки, одяг і візочки. Тут же дехто й переодягається, адже люди з дому вийшли за холодної погоди, а тут уже зблиснуло сонце, температура повітря піднялася до +20о, то ж не зайве змінити футболку чи куртку…

Я помітила намет Червоного Хреста з ізраїльським прапором, зайшла поміряти тиск. Немолода жінка перев’язувала якомусь малому шибенику коліно, він плакав, бо таки добряче десь його побив, а молода дівчина перекладала йому з англійської заспокійливі слова лікарки. Коли дійшла моя черга, з’ясувалося, що лікарка володіє й німецькою і ми з нею розговорилися. Вона була приємно здивована, коли дізналася, що я з Чернівців! Адже її бабуся теж мешкала в Чернівцях. А сама пані Сузанна, яка нині живе в Петах-Тикві, народилася в Челябінську, бо її мама там вчилася у медінституті, вийшла заміж за хлопця з Білорусі на прізвище Шейн, і вони згодом емігрували до Землі обітованної. Дівчинка там вчилася в школі, а згодом у медичному університеті в Тель-Авіві. Пані Сузанна попросила мене почекати, поки вона комусь видавала таблетки, потім комусь робила експрес-тест на ковід, і в перервах між відвідувачами все розпитувала мене про Чернівці, казала, що мріє приїхати подивитися на прабатьківщину, казала, що зберігає фотографію бабусі з дідусем на тлі чернівецького театру, багато читала про резиденцію митрополитів та інші архітектурні пам’ятки. Звісно, я її запросила відвідати наше місто, коли настане мирний час.

– Коли настане мир? Важко сказати. У світі стільки горя, – зауважила жінка. – І біду приносять не лише війни, згадайте-но, скільки людей забрав ковід, а скільки інших невиліковних хвороб чатує на одну людину. А ті, хто розпочинає такі кровопролитні війни, хіба вони не бояться Бога, не розуміють, що за все треба відповідати на нашій грішній землі. Ми сподіваємося на Вищий суд, на справедливість, а поки що робимо хоча б цю дрібницю і посміхаємося цим сумним людям…

І вона посміхнулася щиро-щиро, а мені чомусь горло стисли сльози.

Антоніна ТАРАСОВА

Шегіні – Чернівці.

Super User

 

Публікація висловлює лише думки автора/авторів і не може ототожноватися з офіційною позицією Канцелярії Голови Ради Міністрів

stopka2023